Війна. Страшне слово повсякчас звучить з усіх засобів масової інформації. Ми не хочемо війни. Дітям дуже потрібен мир, щогодини і щомиті відчувати поряд маму і тата. На жаль, українські справжні  чоловіки зараз захищають незалежність нашої країни в східних гарячих точках. У Донецькому полку регулярних військ перебуває і тато нашої однокласниці Насті  Ткачук Віталій Анатолійович. Він став для нас героєм, бо тільки мужні люди ризикують життям, аби захистити Батьківщину від злого ворога. Щоб підтримати бойовий дух бійця, всі учні 7-А класу намалювали малюнки і написали листи Віталію Анатолійовичу, в яких бажали миру і добра, висловлювали захоплення його мужністю. Думаємо, що порадує бійця і невелика посилка з улюбленими цукерками, печивом і консервами, яку ми теж зібрали і через волонтерів з м.Умані передали Віталію Анатолійовичу.  Ми всі впевнені, що війна скоро закінчиться миром і Настуся обійме свого татуся.

А ще ми дізналися, що татко Настусі в 1994 році закінчив нашу Христинівську ЗОШ №2. Його класним керівником була Машківська Н.І. Після школи служив у  армії в ракетно-зенітних військах. Потім навчався в Уманській сільськогосподарській академії, останнім часом працював охоронником. Захоплюється Віталій Анатолійович читанням історичної літератури, займається бойовими видами спорту і дуже любить цукерки “Ромашка”  (про це ми дізналися від Настусі і поклали їх у посилку побільше).

Важкі часи настали для нашої країни. Навіть облаштунки для захисту бійців доводиться купувати рідним. Ми вважаємо своєю родиною всіх учнів, учителів і випускників школи №2 м.Христинівки. Саме наша шкільна родина зібрала   1 вересня 2014 року майже 5 тисяч гривень на бронежилет Віталію Анатолійовичу Ткачуку.

        Ми всі хвилюємося за нього і впевнені, що повернеться татко нашої Настусі живий і неушкоджений з жорстокої і непотрібної війни.

Сологуб Настя, 7-А клас

жовтень 2014 року

Донечка Віталія Ткачука - редактор загальношкільної  газети "ВУЛИК". Ії стаття у конкурсному номері на міжнародному фестивалі дитячої демократій, преси, радіо і телебачення "Золота осінь Славутича - 2015" отримала схвальну оцінку журі конкурсу і Настуся отримала диплом за кращу журналістську роботу. Читайте цю статтю:

З надією в майбутнє України

       Ми, українці, завжди мріяли про  незалежну в економіці й політиці державу. З часів  об’єднання Київської та Новгородської земель князем  Олегом, з появи на політичній карті Київської Русі і до 24 серпня 1991 року, коли  проголошено Акт незалежності України, наш народ, його культура намагалися бути самостійними.

Наше покоління народилося у вільній Україні. Ми тільки з вуст бабусь дізнавалися про лихоліття ХХ століття - війну, голодомор. Ми не уявляли, що наші батьки і старші брати також можуть воювати.  Сьогодні на сході України - війна.  Україна плаче від втрат синів і дочок.

       Загинули на передовій і мої два дядечки. Віталій мав сім’ю, у свої 33 роки виховував   сина і дочку. Працював у місті Ладижин на птахофабриці. Ми часто зустрічалися. Веселий, дотепний, мав звичку почастувати  нас, племінників, солодощами. Коли в країні розпочалися військові дії,  пішов добровольцем. Героїчно загинув у Дебальцівському котлі. Частинки тіла, зібрані двоюрідним братом Володею Олійником, що також пережив жахіття цього «котла», привезли в рідне містечко. Страшні спогади про похорон дядька Віталія мені часто згадуються.

       Але ще страшнішим горем стала для всієї моєї родини загибель дядечка Вовки 10 липня 2015 року. Вовка Олійник випускник нашої школи, веселий, дотепний, «заводіла» серед друзів. Двохметрового юнака кремезної статури всі ніжно називали або Вовка, або Масяня.  Повернення з АТО  Масяні  ждали півміста Христинівки. Волонтери з «Патріота», які побували у 28 мотострілковому полку, передали нам прапор з написом: «Я скоро повернусь. Вовка». «На нього полювали. Так, як наш Масяня,  провести потаємними стежками групу розвідників і привести «язика», не міг ніхто. Його на тій стороні знали і влаштували засідку. На броньовану машину, у якій рухалася група розвідників, влаштували обстріл такої потужності, що трьохшарове броньоване скло зробилося решетом. Бійців поранило. Володимир, незважаючи на рани, піднявся, щоб відкрити кулеметний вогонь. Куля ворога попала в сонну артерію. Вовку не змогли врятувати друзі, що прийшли на допомогу. Від великої втрати крові він помер», - так розповідали нам бійці 28 МТБР.   Героїчно загинули, боровшись за Україну, мої дядечки. Це велика втрата. Важко зрозуміти,  що більше їх ніколи не побачимо. Лише зможемо згадати щасливі моменти спілкування.

    А ще на Сході України вже  рік і два місяці  захищає цілісність нашої держави мій батько Віталій. Він кулеметник. Завжди заспокоює нас, рідню, що все добре і нічого страшного з ним не станеться. Мене просить добре вчитися, радіє, що вже обрала майбутню професію – журналіста. Я дуже за ним сумую.

     Вірю в наших бійців, у нашу перемогу – ми пройдемо це випробування. Вірю, що ми станемо на ноги і вже у нас не буде поділу за тим, хто якою мовою розмовляє, бо у нас буде мова українська, буде Україна. У нашої нації велике і квітуче майбутнє. Слава Україні!

Ткачук Анастасія, редактор газети «ВУЛИК», 8-А клас

вересень 2015 року