|
СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ, ПЕРІОД
ПЕДАГОГІЧНОГО ПРОСВІТНИЦТВА В УКРАЇНІ
Цей період охоплює все
ХІХ ст. і завершується 1905 роком. У ХІХ столітті територія України була поділена
між двома імперіями: Австро-Угорщиною та Росією, що вплинуло і на розвиток
культури, шкільництва, педагогічної думки. Проте основні чинники, формували педагогічну
думку, пов’язані не з політикою, а з типом мислення, їх національною
ідентифікацією, само ідентифікацією, світоглядом.
На російській території
України шкільна освіта розбудовувалась, керуючись Валуєвським циркуляром (1863
р.) та Ємським указом(1876 р.), які обмежували викладання українською мовою, що
спричинило занепад української культури. В умовах духовного самодержавного
терору національне шкільництво розвивалось завдяки ініціативам і самовідданій
праці свідомої інтелігенції, яка створювала просвітницькі асоціації – братства.
Програмними вимогами однією з таких асоціацій – української студентської
організації «Братство Тарасівців» - було проголошено загальну безплатну й
обов’язкову школу та культуру нації.
У розвитку педагогічної
думки починають домінувати нові підходи: гуманістичний, загальнодемократичний;
етнографічно0культурний, народний та інші.
Активну діяльність у цей
період проводили просвітницькі організації, які працювали над формуванням
національної ідеї, національної ментальності, розвитком і збереженням
української культури. Українські педагоги проводили активну діяльність зі
створення українських підручників для дітей і дорослих. Пріоритетними
педагогічними ідеями і цінностями у цей час стали: українська мова, патріотизм,
історизм, народність, релігійні морально-етичні ідеї.
ПРОГРЕСИВНІ ПОСТАТІ У СПРАВІ
ШКІЛЬНИЦТВА 
Костянтин Ушинський
Найавторитетнішим
педагогом ХІХ ст. був Костянтин Дмитрович Ушинський (1824-1870). Він заклав основи наукової педагогіки і народної школи, першим поставив виховання на
наукове підгрунтя, поєднавши педагогіку з психологією та іншими науками про
людину. Костянтин Ушинський високо підніс суспільне значення вчительської
праці, розробив програму педагогіки освіти, проект учительської семінарії,
уклав підручник «Рідне слово» та «Дитячий світ»,розвинув і вдосконалив методику
початкового навчання. Мету виховання педагог визначив як розвиток моральних,
фізичних і розумових сил людини, формування характеру у світлі гуманістичних
ідеалів християнства. Він поглибив розуміння принципів свідомості, активності,
науковості і наочності навчання. Провідною є ідея народності виховання, тобто
відповідність школи національному характерові, потребам народу, виховання в
школярів патріотизму за громадянських якостей. Запорукою такого виховання є
школа з рідною мовою навчання, вивчення історії свого народу, його культурита
звичаїв. 
Олександр Духнович
Олександр Васильович Духнович (1803 - 1865) –
педагог, організатор народного шкільництва. Обстоював позиції традиційного
українського просвітництва, вважаючи, що за рахунок поширення освіти (як основи
духовного життя людини) можна значно поліпшити суспільство. Він – засновник закладів освіти на Закарпатті, автор
підручників для народних шкіл; розробник навчальних планів дл 1-го і 2-го
класів початкової школи.
Першорядним завданням сім’ї і школи вважав трудове
вихованняф дітей. На його думку, школа – не лише установа для просвіти народу,
яка навчаєі виховує молоде покоління, а й показник культурного розвитку нації.
Боротьбу за соціальне визволення народів Карпатського краю за рідну школу,
навчання в якій має бути рідною мовою. 
Борис Грінченко
Подвижниками на ниві народної освіти називали вчителів
сільських шкіл. Серед них – Борис Дмитрович Грінченко,який понад десять років
учителював селах Східної України,
завідував відділом народної освіти в Чернігівському земстві. Борис Дмитрович
організовував педагогічні курси, очолював київську просвіту, писав педагогічні
праці, статті, перекладав іноземних письменників і педагогів, створив
підручники для початкової школи – «Граматку» і «Рідне слово». Він доповнив
педагогічну теорію та практику власними ідеями й пропозиціями ,пристосовуючи їх
до сучасної йому школи. Захищаючи права вчителів, проводив просвітницьку
роботу, усвідомлюючи, що без створення національної освітньої системи будь-які
заходи з удосконалення навчального процесу в школах не дадуть результату. Він
навчав учнів української мови, створюючи рукописні підручники, напружено
працював над Словником української мови.
Борис Грінченко писав:«Питання про широку вселюдну освіту є одним із
найважливіших питань у кожної нації. У нас, українців, це питання має ще більшу
вагу, бо ми зосталися в просвітніх справах позад усіх європейських народів, і в
нас справа освіти є разом і справою нашого національного відродження. Коли ми хочемо чогось досягти як національний
організм, мусимо з усієї сили стати до освітньої роботи».
Велику пошану та вдячність українців заслужила
Софія федорівна Русова (1856 – 1940), автор понад 200 науково-педагогічних
праць. 
Софія Русова
Вона очолювала департамент позашкільної освіти в уряді УНР, працювала в
укваїнських університетах. Софія Русова розбила концепцію національної української
школи. На її думку, міцнішою нацією буде та, яка матиме найкращу школу. Вона
вважала, що національне виховання не суперечитиме інтернаціональному, адже,
засвоюючи духовні скарби своєї культури, дитина захоче дізнатися і про життя
інших народів. Її концепція передбачала відповідальність школи національним,
соціальним і культурним потребам часу.
У роки послаблення цензури українськапедагогічна
думка розвивалась через створення підручників. Так, в ХІХ ст. Ийшли в світ
«Буквар Южноруський» Т. Шевченка, «Граматка» П. Куліша, «Граматка» Т. Лубенця,
«Українська граматика» І. Деркача, «Українська абетка» М. Гатцука, «Арифметика»
Д. Морозова, «Арифметика або щотниця» О. Кониського та ін.
На початку ХХ ст. українська педагогіка
розвивалася в загальносвітовому контексті. Популярними були ідеї «трудової
школи», «вільного виховання», реформаторської педагогіки, педології. (Використано матеріали міжнародної наукової конференції, газета "Освіта України", №29-30, 17 квітня 2009р.)
| 
