УКРАЇНСЬКА ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА  І ШКОЛА ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ

Радянський період розвитку національної освіти охоплював з 1920-1991 рр. Перші декрети радянської влади відіграли позитивну роль у залученні дітей до школи, підвищенні рівня грамотності дорослого населення тощо. В травні 1919 р. Наркомос України ухвалив Декларацію про єдину трудову політехнічну школу, впровадивши дев'ятирічну єдину трудову школу з двома ступенями: школа І ступеня (діти від 8 до 13 років, 5 років навчання), школа II ступеня (діти від 13 до 17 років, 4 роки навчання). Зміст освіти почав визначатися з урахуванням світськості школи, класовості виховання, встановлювалася загальнодоступність і безплатність навчання, спільне навчання дітей обох статей.

У березні 1920 року дев'ятирічну школу було скасовано і впроваджено семирічну трудову школу з двома концентрами: І концентр — 1-4 класи; II концентр — 5-7 класи.

З 1921 року було створено мережу шкіл ФЗУ (фабрично-заводське учнівство з чотирирічним терміном навчання), у 1923 році — ШСМ (школи селянської молоді з трирічним терміном навчання), перетворені на ШКМ (школи колгоспної молоді), які проіснували до 1934 року, а з 1925 року — ФЗС (фабрично-заводські семирічки).

Осередки шкільництва

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Активну діяльність у галузі освіти розгорнули земства. Вони будували і утримували на свої кошти школи,формували шкільну мережу для впровадження загального початкового навчання. Земські школи краще, ніж інші, відповідали проблемам часу та сприяли собистісному розвитку учнів. Через земства українське громадянство прагнуло прискорити шкільні реформи, впливати на освітню політику влади.

Реакцією прогресивних сил на низький рівень писемності населення стало відкриття в Києві 1859 р. Недільних шкіл длядорослих. Ініціатори цієї справи – студенти Київського університету, зокрема Михайло Драгоманов.

Свідомі представники Українського суспільства відкривали і утримували школи за свій кошт. Однією з кращих приватних гімназій вважалася колегія Павла Галагана, заснована в Києві в 1871 р. До колегії, яка складалася зі старших класів , приймали здібних юнаків різних станів. У колегії було створено необхідні умови для навчання і всебічного розвитку учнів.  Вихованці колегії офіційно вивчали український фольклор.

СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ, ПЕРІОД ПЕДАГОГІЧНОГО ПРОСВІТНИЦТВА В УКРАЇНІ

Цей період охоплює все ХІХ ст. і завершується 1905 роком. У ХІХ столітті територія України була поділена між двома імперіями: Австро-Угорщиною та Росією, що вплинуло і на розвиток культури, шкільництва, педагогічної думки. Проте основні чинники, формували педагогічну думку, пов’язані не з політикою, а з типом мислення, їх національною ідентифікацією, само ідентифікацією, світоглядом.

На російській території України шкільна освіта розбудовувалась, керуючись Валуєвським циркуляром (1863 р.) та Ємським указом(1876 р.), які обмежували викладання українською мовою, що спричинило занепад української культури. В умовах духовного самодержавного терору національне шкільництво розвивалось завдяки ініціативам і самовідданій праці свідомої інтелігенції, яка створювала просвітницькі асоціації – братства. Програмними вимогами однією з таких асоціацій – української студентської організації «Братство Тарасівців» - було проголошено загальну безплатну й обов’язкову школу та культуру нації.

Цей період розпочинається з 1991р. і триває донині. Для надання національного характеру шкільній освіті в перші роки незалежності України було затверджено «Концепцію середньої загальноосвітньої школи України» (1991р.), розроблено Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття», 1994р.), ухвалено Закон України «Про загальну середню освіту» (1999р.). Національна Доктрина розвитку освіти (2001р.) визначила пріоритетні завдання шкільної освіти на початку XXI століття. Створена нормативно-правова база забезпечила діяльність таких навчальних закладів: середня загальноосвітня школа — загальноосвітній навчальний заклад І-III ступенів (І ступінь — початкова школа, II ступінь — основна школа, III ступінь — старша школа, як правило з профільним спрямуванням навчання); спеціалізована школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад І-III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів і курсів; гімназія — загальноосвітній навчальний заклад II-III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів згідно з профілем; ліцей — загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою; колегіум — загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та(або) культурно-естетичного профілів; загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги; спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та(або) розумового розвитку; загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад І — III ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування; школа соціальної реабілітації — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання; вечірня (змінна) школа — загально­освітній навчальний заклад II-III ступенів для громадян, які не мають можливості навчатись у школах з денною формою навчання; позашкільний навчально-виховний заклад — навчальний заклад для виховання дітей та задоволення їхніх потреб у додатковій освіті за інтересами; міжшкільний навчально-виробничий комбінат — навчальний заклад для забезпечення потреб учнів загальноосвітніх навчальних закладів у профорієнтаційній, допрофесійній, професійній підготовці.

Розвиток освіти у період визвольних змагань українського народу

Хронологічні межі цього періоду розпочинаються у 1905 р. і закінчуються 1920 р. початок ХХ ст.. відзначається сплеском самоусвідомлення нації, розвитком суспільних наук, публіцисти,мистецтва, педагогічної думки.

До 1917 р. школа в Україні залишалася знаряддям русифікації,пригнічення народу людського і національного в особистості. Однак під час визвольних змагань 1917 – 1920 рр. українська шкільна освіта наповнилась новим національним змістом. Усі українські уряди доби Центральної Ради, гетьмана П. Скоропадського та Директорії УНР сприяли формуванню української шкільної системи побудованої на засадах вільної, єдиної, безплатної, обов’язкової,світської, національної школи, на принципах українознавства. У найважчі часи громадянської війни курси вдосконалення освіти пройшло 100 відсотків вчителів українських, російських, польських і європейських шкіл.

Хронологічними межами цього періоду вважається 1569 р. – початок XVIII ст., який характеризується пошуком шляхів відродження української культури, оновлення освіти. В цьому контексті патріотично налаштовані православні родини, свідома громадськість активно починають розбудову освітньої галузі.

Науково-педагогічна спадщина українських просвітителів цього часу пройнята ідеями італійського Відродження. Саме ці ідеї було розвинуто в національному руслі в педагогіці братських шкіл і Києво-Могилянській Академії. Значна спадщина має дидактично-виховний характер, зокрема морально-дидактичні вірші, які сприяли інтеграції українсько-білоруської культури і освіти.

ПЕРІОД КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

Цей період охоплює другу половину XVII – XVIII століття, і його часто ще називають часом українського бароко.

Козаччина, зокрема Запорізька Січ, як основа для створення автономної української державності стала новою організаційною формою національно-політичного життя на теренах України. З кінця XVII ст. після поділу українських земель (у складі Росії  Польщі) українська педагогічна думка розвивається двома паралельними напрямами. У справі шкільництва Козацька доба пов’язується з діяльністю Київської колегії та трьох колегіумів: Харківського, Переяславського, Чернігівського.

ПЕРІОД КНЯЖОЇ ДОБИ

Цей період охоплює Київську Русь, Галицько-Волинське та Велике Литовське князівство. Його хронологічні рамки – ІХ – XVI століття.