Народився на Кіровоградщині в селі Трояни в 1925  році. На його дитинство та юність випали роки колективізації та голодомору – вижив. Не встиг, як кажуть в народі, зіп’ястися на ноги, почалася Велика Вітчизняна війна. Тендітний юнак виглядав молодшим своїх 16-ти років, тому і випав з поля зору так званих вербовщиків молоді до Німеччини.

Весна 1944-го принесла звільнення від коричневої чуми і у рідне село. Ще не затихла канонада фронту, що повільно відкочувався на захід, як їх, 18-річних юнаків, призвали в армію. Після короткої підготовки вже в квітні 1944 рядовий Юрченко, зв’язківець706 стрілецького полку в складі  2-го Українського фронту під командуванням генерала армії Монегарова Івана Миколайовича, розпочав свій бойовий шлях. Пройшов з боями дорогами Чехословаччини: міста Бреславу , Нові Замки, Прагу. Додому летіли солдатські трикутники із вісточкою рідним, що їх син живий і здоровий. Однополчани жартували: наш зв'язківець настільки мініатюрний, що кулі не можуть його впіймати. З 14 квітня 1945 року і до довгожданої Перемоги Олександр Васильович воював у складі 3-ї танкової армії під командуванням генерала Рибалко.

     Шевченко Семен Дем'янович народився 3 лютого 1919 року в с.Чорна Кам’янка Маньківського району  на той час Київської області. Закінчив 7 класів Чорно-Кам’янської школи.  В 1937 році  вісімнадцятирічний юнак  закінчив Уманський кооперативний технікум. Працював у райспілці (смт. Буки).

      В 1939 році був призваний в армію і направлений на навчання до Київського піхотного училища.

     В травні  1941 року закінчив училище в званні лейтенанта і був направлений в Тісніцькі  табори  біля Тули. Одержані теоретичні знання Семену Дем’яновичу довелося відразу підкріплювати практичними.  В  липні 1941 року  в боях під Москвою  отримав  поранення. Після лікування у госпіталі  в березні 1942 року  Семен Дем’янович призначається командиром стрілкового батальйону  139 полку, який в складі 6-ї армії приймає участь у боях на Південно-Західному фронті.

     Чернега Микола Васильович народився 3 травня 1917 року в селі Пеніжково Христинівського району. Після закінчення Уманського педагогічного училища в 1934 році, працював учителем початкових класів Кантанівської НСШ Катеринопільського району Черкаської області.

     В 1937 році пішов служити до лав Червоної Армії. В 1941 році був на службі в  Монастирищанському  військоматі. Не закінчивши служби, пішов на фронт. Учасник бойових дій 1941-1945 років. Нагороджений орденом "За мужність”, орденом "Вітчизняної війни” і всіма ювілейними медалями, якими нагороджували учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни  1941-1945 років.

     В 1945 році, згідно Указу Верховної Ради СРСР "Підготовка кадрів для народного господарства”, був направлений на педагогічну роботу в Пеніжківську НСШ, де пропрацював до 1977 року.

Автобіографія

     Я, Франчук Микола Васильович, народився 16 лютого 1921 року в родині селянина. Батьки працювали в колгоспі с.Комарівки Теплицького району Вінницької області.

     Навчався в  Комарівській середній школі, яку закінчив у 1941 р. В день випуску 10-класників почалася Велика Вітчизняна війна. Зразу ж після  випуску пішов на фронт, де перебував до 1945 року. Але в переддень Перемоги, 8 травня 1945 р., мене контузило, після чого  був непритомним вісім діб, потім лікувався ще в госпіталі в Білорусії  в  м.Барановичі. Демобілізувався весною   1947р.  і зразу пішов  навчатись в Теплицький зоотехнікум. Працював трохи зоотехніком у  семи колгоспах Теплицького  району Вінницької області. Потім пішов навчатись в Уманський педінститут (заочно) та працював учителем біології і хімії в Комарівській СШ до 1961 року. Коли Комарівську СШ реорганізували в семирічку, переїхав працювати завучем виробничого навчання в Христинівській СШ №2, потім перевівся на посаду  учителя у цій же школі і пропрацював так до виходу на пенсію в 1978 році. Ще 10 років працював в позавідомчій охороні (охоронцем в міжколгоспбуді).

     Війна по своїй суті – явище жахливе і кровопролитне. У всі часи поле брані забирало найсвітліші уми, на алтар боротьби кидались найкращі людські і економічні ресурси. Людство постійно накопичує запаси зброї, нині вони настільки великі, що кожну людину від мала до велика, можна знищити десятки разів, а достатньо  ж всього один раз.

     Друга світова війна по своїх масштабах, кількості  учасників, задіяної техніки, її наукового потенціалу набрала досі не перевершених обсягів. Ця війна стала важким випробуванням для всього цивілізованого людства.

     Протягом чотирьох років спільно з іншими  народами вів виснажливу боротьбу за свободу та незалежність рідної землі і великий український народ.

 СЛАВНИЙ ШЛЯХ ВЕТЕРАНА

     В житті є події і люди, які полишають в нашій пам’яті глибокий слід. До них, насамперед, можна віднести Велику  Вітчизняну війну і чи не найтиповішого її учасника, нашого земляка Івана Андроновича Нещадима. Про нього варто мовити тепле, вдячне слово.

    Часто зринають в його пам’яті спогади про своїх побратимів, з якими разом дивилися смерті  у вічі і з якими доля розвела уже назавжди. Згадує молодість свою, пропахлу порохом і димом , згадує як стогнала рідна земля , як рятували її,  як вижили і вистояли. Бо таке забути не можна . Ніколи. До  кінця днів своїх.

     Також, як і в кожної людини, знайдеться у спогадах найсвітліше. Для Івана Андроновича такими незабутніми та дорогими залишилися 35 років праці учителем і директором шкільних закладів. Саме за плідну працю на освітянській ниві нагороджений Знаком «Відмінник народної освіти України».

 Спогади учасника бойових дій,

ветерана Великої Вітчизняної війни, бувшого директора Малосевастянівської восьмирічної школи 

Розношинського Миколи Володимировича.

     Народився в с.Шукайвода Христинівського р-ну Черкаської обл. в селянській родині 22 травня 1918р. Після смерті батька в матері на руках залишилося п’ятеро дітей, мені—півроку, найстаршому-9 років, дочці-7 років...

     1926-1932рр. - навчався в Шукайводській школі, закінчив 6 класів.

     1932-33р. – страшна хвиля голодомору прокотилася по Україні. Люди села  щодоби вмирали від голоду (по 10-14 осіб). Їли гнилі овочі, всілякі бур’яни, пекли „оладки”  з протухлої полови, що роками лежала на горищі хати та з бурякового насіння. Чоловіки, що мали хоч трохи сили, тікали з села в місто, зокрема в Москву.

Рожкова Надія Афанасіївна

 Червень 1941 року. Випускники Уманського учительського інституту, серед яких була і Надія, справляли випускний бал. Сміх, жарти, плани на майбутнє. Одним словом все, що притаманне безтурботній молодості і раптом звістка. Війна.

Уже й важко їй пригадати, як добралась до рідної Ліщинівки . Вирядила братів на фронт, а сама опинилась аж на Північному Кавказі. Почала вчителювати. Та не довгою була її мирна праця. На початку 1942 року долинула до неї сумна звістка. Загинув старший брат Петро.

Оплакуючи важку втрату, визріло бажання помститися. З тим і зачастила до райкому комсомолу та військкомату. Нарешті її заяву задовольнили. 1 травня 1942 року Надія стала бійцем. Зарахували в зенітники. Кілька днів на ознайомлення з матеріальною частиною кулемета, і в бій.

 Полішвайко Антон Харитонович добре відома в Христинівці людина. Він вчив дітей фізиці в  міській школі №2, а перед тим пройшов довгий шлях від початку війни і до переможного кінця. Бувший воїн давно на заслуженому відпочинку, але неспокійна душа рветься до активного життя серед ветеранської громадськості. Антон Харитонович  частий гість шкільної молоді, яким цікаво почути з його вуст спомини про страшні роки війни.

Народився Полішвайко Антон Харитонович в селі Андрушівка (раніше Млинки) Погребищенського району Вінницької області 12 липня 1920 року в сім ї робітника.   Був п’ятою дитиною в родині. У віці 9-ти років пішов у школу і провчився там 7 років. Навчатися було легко, тому що завжди пам’яталася батькова наука. Так як Антон Харитонович пішов до школи пізніше, ніж інші, то він був найстаршим серед однокласників і вважав своїм обов’язком добре вчитися, щоб не осоромити себе і рідних.

 Микола Павлович Мазурик народився у травні 1917 року в с.Шукайвода. Закінчив семирічку, в 15 років розпочав трудову діяльність. Два роки працював у м.Донецьку, одночасно відвідував заняття вечірнього театрального робітничого факультету, після закінчення якого пішов вчителювати.

У 1939 р. Микола Павлович обирається другим секретарем Христинівського райкому комсомолу, у 1940 р. закінчив Уманську педагогічну школу, в 1955 році Уманський учительський, а в 1960 році – Уманський педагогічний інститут. 

З перших днів війни М.П.Мазурик перебував у діючій армії Південно-західного фронту політруком. Брав участь в обороні Києва, потрапив у київське оточення. З 1941- 1943 рр. – учасник партизанського підпілля с.Верхнячки. 1944-1945рр.- знову в діючій армії. Лейтенант 30-го окремогоштурмового батальйону Ленінградського фронту. Демобілізувався в грудні 1946 року. Нагороджений орденом Вітчизняної війни, медалями.